Тут нічого нема. Ідіть геть!
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
Ну чого, чого ти гортаєш вниз? Сказано ж, нічого нема!
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
Подзвони своїй мамі, скажи, що ти її любиш, і спитай, від кого тобі могли перейти деген-гени. Ну а як ще назвати людину, до якої за третім разом не доходить таке просте прохання? Перестань гортати, КІНЕЦЬ!
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
Що ж, вітаю!
Не знаю, що саме (хоча маю кілька варіантів) спонукало тебе гортати вниз так довго, але правда ж, твій погляд зачепився за оте “І все”? Бо ж якось воно незвично бачити так мало тексту в огляді (про всяк випадок нагадую: огляд ви вже прочитали. Припиніть, поки не пізно. Тікайте, телепні!)
Отож-бо й воно. Мало.
Усе, що було написано у про фільм в останньому реченні — чистісінька правда. Але нічого іншого, крім перелічених речей, у “Першому гравцю приготуватися” нема. І цього мало не лише як для Спілберга. Цього мало в принципі, бо розважальне кіно-видовище під попкорн — не індульгенція.
З іншого боку, розводитися більше про “ПГП” просто нема сенсу. Говорити про фільм кортить, коли він або дійсно хороший, або поганий — тоді це особливо актуально, бо перед тобою ціла нива нереалізованого потенціалу. А от у новому фільмі Спілберга критичних проблем… аж одна. Наважившись змінювати матеріал першоджерела, він майже нічого там не змінив.
Стівен Спілберг — не Ернест Клайн; він знає, що таке алюзії та ремінісценції, і як вони працюють. Відсилка — це підморгування, яке помічають “свої”, вплетене у контекст ситуації. Коли воно є — супер, краса, оплески і десять келихів чаю панові автору; коли ти забираєш його з історії — нічого страшного, все працює собі далі. Ніби страву недосолив — так, смак тріііішки відрізняється, але загалом страва так само добре наминається.
Коли ж тобі кожну відсилку відразу ж пояснюють і розжовують, вона перестає бути метикувато вплетеною приємністю, її художня цінність миттю втрачається, зникає її магія та насолода сприймача. Немовби хтось тобі підморгнув і відразу ж сказав: “Я тобі підморгнув”, пожартував — і відразу ж почав цей жарт пояснювати, навіть коли в цьому нема потреби. Ось так відсилки стають простим озвученням імен та назв.
І от у “Першому гравцю приготуватися” Спілберг створює чимало ситуацій, де отакі дрібні згадки-підморгування-приправи працюють, як належить. Жест Термінатора, музичні переливи з “Назад у майбутнє”, цілий епізод-вшанування Кубрика (неймовірний епізод!!!) тощо. Так, інколи і Спілберга заносить, що відразу після вдалого маневру глядача штрикають ліктем під ребра, мовляв “Ну що, бачив? Упізнав? Я це зробіль!”, але в цілому режисер на повну використовує можливості й знаряддя кінематографу. На жаль, цього набереться десь на одну-дві ложки меду відомо-де.
Ви вже напевно помітили, що вже котрий абзац не було ні слова про сюжет, персонажів абощо. Про це писати фізично боляче, тому ось вам сайд-квестик.
!
- Заґуґліть поняття “name dropping”.
- Подивіться оце відео: https://youtu.be/pgrwICoQSB8.
- А потім ще оце: https://youtu.be/aqxU7xYm3_g
Ось такою є “історія” та “персонажі” що книги, що фільму. “Першому гравцю приготуватися” — це “50 відтінків сірого”, просто для іншої цільової аудиторії. Тож прискіпуватися до фільму в цьому плані сенсу жодного — там усе настільки зі самісінького початку було FUBAR, будь ти хоч тричі Спілберг.
І тим не менш стрічку в жодному разі не вийде назвати поганою чи навіть посередньою. Працюючи з настільки прісним матеріалом…
Так, стоп, ремарка. Укотре повторюю (або озвучую вперше, якщо ви з нами недавно): смаки і вподобання людини не оскаржуються та не осуджуються (звісно, якщо не перетинають межі Кримінального Кодексу України). Ніхто не має права в усній чи письмовій формі ображати вас за те, що вам що подобається чи не подобається (але подумки — запросто).
Але!
Категорії “подобається/не подобається” не мають нічого спільного з якістю продукту, і щойно справа до цього доходить, їх слід запихати відомо-куди (можна навіть у мою). Тому якщо вам подобається книга Клайна — жодних претензій, але кращою вона від цього не стане. Плюс мова тут зараз все ж про фільм, а не про книгу. Втім, якщо у коментарях назбирається достатньо охочих, то зроблю окремий матеріал про “Першому гравцеві приготуватися”-книгу. Гараздоньки?
Так, на чому я…? (нумо, пожартуй тут про швидкість чи кокаїн) Ага, працюючи з настільки прісним матеріалом, Спілберг і компанія зробили все можливе, щоби зробити з цього якісний розважальний фільм. Звісно, ніхто не просить від нього чогось глибокого і прекрасного, як Саша Ґрей, але коли в будь-якому диснеївському мультику — дідько, та навіть у нашій “Викраденій принцесі” — є більше зв’язності, динаміки персонажів, драми та змісту, то це доволі сумнівне задоволення. Тим паче у світі, де є “Скотт Пілігрим проти всіх” та Watch Dogs 2 — взірцеві любовні листи від ґіків і для ґіків.
Втім, є у цьому фільмі дещо особливе. Так само як інший Стівен (той що Кінг) може 20 сторінок описувати, як хто стукає у двері, і ти оце все захоплено читаєш, так і Спілберг досягнув того рівня майстерності, що на екрані може відбуватися повна маячня, але знято, поставлено і приправлено доречною музикою так, що тебе пробиває на ту емоцію, якої хоче від тебе цей паскудний бородань.
У свої 70+ Спілберг і досі хлопчисько. Він усе так само любить казки та вміє їх розповідати.
І це прекрасно.
Cподобалася стаття? Підтримай PlayUA
На платформі Donatello ви можете підтримати нас як одноразовим донатом, так і оформити щомісячну підписку. Усі наші підписники на Donatello отримують цифрові або фізичні приємнощі залежно від суми донату. Долучайтеся до нашої спільноти!
